Скільки раз ходив по краю збирав свою чашу? Скільки слів не сказав людям своєчасно? Скільки справ не зробив? Скільки не поступивсь? Скільки раз протупив? Та все погляд у вись. А у небі так тепло - вічне літо, Душу не проміняв на LOUIS VUITTON, Заспокійливе в руках - синій Winston, Вірус в системі, і враз все зависло. І я бачив як творилися сімї, В тумані часу закрутився як Фернандіньйо. Вже не дитина і далеко не мужик із пузом, Думки дорослі та поведінка та ж безглузда, Я втрачав друзів. А чи я мав друзів?, Якщо не так скузі, ніколи рот на вузол, І я орав плугом, свою мораль вдруге, А що там далі буде? А далі день судний.
А скільки років вже пройшло? не пам'ятаю, За стільки років я один у своїй зграї, І за вікном давно останній сніг розтанув, Нова весна, можливо новим стану.
Суспільтво робить ідіотів, із кадрів найкращих, Не буде легко, брате, буде все дедалі важче, Я серед молоді тепер, як добрий старий пращур, Варюся в своїй каші, часто хоч турбує кашель. А гроші стравлюють цілі народи, Пузаті дядьки шукають нагоди. Солі на рану мало, треба ще на рану соди, ЛЮди не бачать, люди влипають в Айподи. Кому тепер потрібне щастя, воно нереальне, Життя як колесо фортуни, як зарікі гральні, А я свій спокій віднайду у тихій спальні, З коханою людиною, з сім'єю у вітальні. І ми захочемо прокинутись та буде пізно, З такими темпами наш світ так скоро трісне, А я ніколи ще не грав із друзями у твістер, Та й не зіграю, дійсно.