Уранці на світанку палала ще зоря, І пташки щебетали у тиші, Почувся ніжний голос дівчини-троля, Що до лицаря мовив так ніжно: Пан Маннеліг, Пан Маннеліг! Коханим будь моїм! Що бажаєш, візьмеш ти з собою! Дай відповідь мені: будем разом ми, чи ні? Ти скажи-но, пане, так чи ні… Віддам тобі одразу я дванадцять скакунів, Що гуляють у пишному гаї. Ніколи не торкалася людини їх рука, Твої вони, якщо забажаєш! Тобі у подарунок віддам я ті млини, Що стоять поміж Тіло та Терно, Їх жорна мідяні яро красні не мини, Зачарують колеса зі срібла. Тримай же, пане лицарю, цей гострий світлий меч, Його лезо із чистого злата, З ним навік прийде до тебе перемоги честь, Буде в битві тобі він за брата! Для тебе є сорочка, що впору королям, Вона зшита без голки та нитки, Засліпить, наче сонце, заморський дивний шовк, Ти побачиш красу її швидко! Можливо і прийняв би твої собі дари, Як була б ти, діво, хрещена! Але ти просто троль, що вилізла з нори, Недолуга з тебе наречена! Сльозами залилася та діва-горний троль, Та ще довго ридала невтішно: \"Чому ж мені дісталась жорстокішая з доль? Не покине ніколи це лихо!\" Пан Маннеліг, Пан Маннеліг! Коханим будь моїм! Що бажаєш, візьмеш ти з собою! Дай відповідь мені: будем разом ми, чи ні? Ти скажи-но, пане, так чи ні…