Коли їдеш довго, навіть додому, Охоплює серце якась ностальгія. І немов в пустий горщик, з такою ж луною, Кожна клітинка твого тіла виє.
І хочеться бігти назад в той куточок І сісти у ньому, немов знову вдома. Бо там залишивсь твого серця шматочок Із реготом щастя, із пусткою втоми.
Завити б на небо, немов ти собака, Незвиклий до нового дому, мов кішка, За те, що додому тягне, мов гаком, Але вставати не хочеться з ліжка.
І вітер – той, що обдуває обличчя – Чекає на крик твій, та треба мовчати, Бо крик той даремний, тобі він не личить, Хоча це хоч краще, ніж просто дрімати.
Мовчати, мовчати... Я просто не в змозі! Я, може, псих, може, хворий, хто знає? Гей, зупиніть, нам не по дорозі! Гей, чого встали, на мене вдома чекають!
Де був – відпочинок, де буду – буденність, Від цього розриву все тіло судомить. Коли врешті-решт буду мати я певність? Та все це мине, як приїду додому...