Ми покидаєм завжди тих, кого кохаєм до нестями, Залишаєм рани на серцях, що гояться роками, Ми говоримо, крізь сльози на очах "прощай", В той час як серце боляче благає "не відпускай!" Розходимось, страждаємо, назад вертаємось, Не усвідомлюєм, що об ті самі граблі знов спідкаємось, Виною в цьому є лише нестримане бажання, Поринути у нескінченність вічного кохання...
Відпусти мене надія! Дайте спокій сподівання! Я забуду, що на світі десь існує ще кохання, Не згадаю ту єдину, що являється у снах, Що залишила у душі моїй невиліковний страх! Вже забуті всі слова, що так колись багато значили, Мости давно зруйновані, всі шанси нами втрачені! І більше не потрібно зайвих фраз... А рани від кохання скоро вилікує час.
Можливо пройде час і ми багато зрозуміємо, Та повернуть назад кого любили ми вже не зуміємо. Проходячи повз вікна знайомого будинку, В спогадах приємних повернемось на хвилинку, В ті часи, коли так добре було просто один одного любити І лише стріли амура могли серця наші розбити, Але це спогади, які давно уже забуті... Скінчилось все і вже нічого не вернути!