А нам із тобою ні слова, ні дотику – Збирати плоди у садах самоти, І відстань для спокою, а близькість для докору, Де я починаюсь зупиняєшся ти. Бо відчай у тиші на горлі зав’язаний, І спокій умовний, а безмовність в’язка, Я нею з тобою як словом пов’язаний, Як доторк пера з білизною листка. Досяжність лишає нам право на слабкості, На чіткість неясності, і смуток ниток В яких нам з тобою вдалося в невчасності, Ділити нещастя щасливий куток. В холодних під’їздах притулку шукатиме, Незнайдений час для незнайдених губ, Мені бракуватиме, тебе бракуватиме, Твоїх незбудованих мною споруд. Холодної кухні, і теплого посуду Твоїх ледь вловимих вагання частот, Для нашого болю й загального осуду, Шукати нових у зізнаннях пустот. Якщо вже наш біль нас обох обирає, І тиша лякає та не розділя, Можливо межі що ввижалась немає, Можливо цей страх це єдина межа.