Я ще не мав в житті нічого, що б лишилось на життя, Дезінфікована пам’ять, стерильні чуття, На невдачі нема чого власні сльози лити, Бо, на жаль, нема на кого б це звалити.
Нема чого вирішувати все тут і зараз, І справи нема такої, щоби скоїти, й чекати кари, Готівку брати за кілограм обурення свого Теж нема чого.
Іммігруючи в Монголію, пакуючи валізи Мені ніби-то нема чого турботу мати про житлові кризи, Боятись снігу й СНІДу ніби-то нема чого мені – Ні-би-то-ні, ні-би-то-ні.
Нема чого рушати з місця, місця в мене теж нема, Поклався б на людей, якби не знав, що це дарма, Мені нема від кого автономність зберігати, Нема причин і наслідків не так багато...
По вулицях блукають самотньо самовпевнені самиці, Очі наче крига, стегна наче криця І трохи ліпше за інфаркт з ними грати, Бо краще губити шанси, ніж спокій втрачати.
Нема чого, нема навіщо, нема коли та як, Нема із ким (і слава Богу), я не знаю, чому це так, Знов себе питаю, чи вадить це мені? Ні-би-то-ні, ні-би-то-ні.