Стомлена кавою, ти чекала світанку. Рахувала ті кроки, що йшли до весни. А намисто на шиї розлетілось на крапки, Покотилось до рук, що обіймали колись. Ти дивилась на фото при місячнім сяйві, Писала журливі вірші без смислу і рим. А те, що навколо здавалось вже зайвим, Таким підфарбованим, таким вже не тим Ти допивала ту каву, рахуючи зорі, І, як завжди, думками летіла у рай А світанок прикрався у руки поволі, Заспівавши сонети, так тихо забрав...