Вона тримає ненадійний світ за бездоганне пір`я мрії, Вона пірнає у свої тривоги та його обійми У думках, у незрозумілій мові, Пошепки, у несказаному слові, Що несе його з безнадійністю і сумлінням Подих ледве чутний та сильніш за всіх. Її подих.
Вона розщеплює бажання навпіл І розкриває дивне серце, Вона не розуміє його натяк, Чи так йому здається У думках потрапляє випадково В світ, де кожен птах Вірить в щастя у підковах. Там волосся неслухняне пахне вітром, Там гілки дерев весняні обіймають квітом, І так хочеться жити!
А ще бува - вона плаче, що мала...
Вона розплескує тривогу снів и випаровує безсоння, Вона всміхається всьому довкола, чує кроки дня нового. Вдосвіта заглядає у люстерце, Крізь пітьму розрізняє поклик серця, Що луною відкликається на вигук Нездійсненних вражень, та таких п’янких, Невагомих.
Вона у захваті від краю неба, Вона замріяно сміється, Вона лишила зайві сподівання, Принаймні так здається. Та лише, лише варто дочекатись Милого листа - і від щастя не сховатись. У захопленні заплескочуться долоні, Заіскряться краплі радості солоні, Невгамовні.