Кожного ранку підйом о шостій двадцять, Кава спочатку – ось воно щастя. І я поспішаю до душу, де мушу Змити тривогу безсоння душну. Я вимикаю нічні фантазії, інколи я від них гублюся в часі. Холодна вода приводить до тями. Вона, як бальзам, лікує мої рани. Попереду день побачень і вражень, Але зіпсує його якийсь блазень. Чи то на роботі, чи до роботи бо хтось на тебе, блін, має охоту. Якщо ніхто не стане на ногу, Я все одно кругом бачу тривогу І заклопотаність, і турботу я ж не каміння, блін, я жива істота. Від цього настрій падає низько, Так ніби в тебе влучила блискавка. Так ніби сонце зайшло за хмари і світ сховався у димну мару. Я закриваю очі від всіх охочих, Від нескінченних у натовпі точок. І я вже нічого майже не чую Шукаю пісню в плеєрі, яка врятує.
В коханні у мене панує злива І навіть ці сльози – не сльози, а крига. А ще ця життєва суттєва криза. Метаморфози космосу й близько не порівняти із негараздами, які трапляються раз за разом. І що мій образ такий солодкий, що я до невдач такий, блін, голодний? Чи може я щиросердечно плачу, Коли всі навколо роблять інакше. Так нудотно і гидко сміються, а я від гри такої плююся. Не всім своїм знайомим я тисну руку, бо заю хто з них та ще тварюка. І ті, кого я не поважаю Про це від мене відмінно знають. Я може складно дивлюся на речі Де спостерігаю я кровотечу. І нічим зарадити не можу, знаю. І туга мене виїдає буває. Тому я би точно потонув в безодні, Якби у мене забрали сьогодні у цю хвилину, таку важливу, річ, яка робить моє життя щасливим…