інколи день затягується, ніби пасок на шиї, крутяться сни над маківкою воронячим німбом, обертаючись до сонця спиною, я бачу – наші тіла вже не відкидають тіней спогадів.. час гортає нас від скоринки і до скоринки, якщо є куди повертати, то треба вернутись, ми долаємо ці обважнілі від пороху весни пішки, зраненими стопами асфальт цілуючи.. залишай по собі гіркий смак березневих обіймів, сніги вже зійшли, та серця не розквітли, я шукаю для твого імені досконало пасуючу риму, не знаючи твого імені..