жінка, що виношує тобі дитину, як страх бути порожньою, закриває повіки пальцями і ридає безгучно тишею, ця любов, що є синонімом до самотності, навпіл, як хліб, покришена.. розплітається березень зеленавими вітами стрічками, заплітається жаль у волосся зграєю спогадів круками, ця любов мала би бути перехожою вічно стрічною, аби виміряти її розлуками.. безіменність коротких вигуків, ламких спалахів, височіє тяжкою стелею піднебесся зоряне.. закриває обличчя руками жінка, що виношує тобі дитину, як страх бути порожньою.