примарне світло із замкової щілини неба падає на подушку і розрізає повіки, розкриваються крила сорочки під зів'ялими поцілунками вітру, усе, що ми вспадкували - це попіл на ліжку і глибокі колодязі вікон, з яких не напитись.. ти носиш в нагрудній кишені блискучий пісок бракованих літер, з яких не склеїти розбитої чашки серця - слово, що не супроводжується вчинком втрачає свій зміст і ніби протерта тканина рветься.. у випадку небезпеки ти зашторюєш очі ментоловим димом і пропагуєш мовчання як легальний наркотик спокою, взаємну любов не розгледіти через запилене скло об'єктиву, якщо не відчути пульсування власної крові чужими артеріями попід тонкою шкірою.. мужчино, єдиний твій вихід - це бігти тьмяним коридором самотності, від власної тіні ніби від мене бігти, одягати моє порцелянове тіло у сукню ніби у риму, аби потім її розкромсати ножицями..