вибухає в мені твоя посмішка, ніби високо в небі літак понад Парижем, і я глибоко, безмежно вдячна Богові за те, що ти не був його пасажиром..
підгортаєш манжети, ніби скрипаль перед тим, як узяти до пальців смичка, ці зап'ястя оголені - немов електроди, що згодом у воду занурять, настільки заряджені сумішшю смутку, ніжності та тепла, ніби струмом, що, ковтаючи сльози, знічев'я кусаю губи у п'яти сантиметрах від поцілунку.. капітулюю завжди, коли треба сказати \"стоп\", супроти твоїх очей я безсила, немовби дівча мале, мушу визнати. дотики, ніби голки, дійшли до серця і його розіп'яли. і яка вже до біса різниця, який відсоток моєї, а який - твоєї провини, коли за теорією імовірності чи долесхемами (хоч як назви), ми мали зустрітися. і зустрілися. бодай і запізно.. залишаю собі простір ліжка, дощенту, до болю заповнений твоєю відсутністю, принаймні в своїй голові я можу робити з тобою все те, що мені заманеться. кожного разу, коли поспішаю до тебе, немов на червоне світло, я ризикую, ризикую врешті-решт потрапити попід колеса не тільки твоєї обручки..