час розгортається зоряним віадуком попід ногами у перехожих, скільки життя - стільки ми будем у себе вірити, я дістаю наступну неозвучену ноту із подряпаного фортепіано тиші.. хлюпає море у груди безмежної терплячости хвилями, інколи здається, що серце - це заіржавлений якір у глибинах тіла, який ти, моряче, ніби монету кинув, аби потім вернутись.. а поки - достигає літо солодкими ягодами у волоссі, і хочеться бігти узбережжям босоніж наввипередки із вітром, густішає мед у судинах, наче у сотах, щоби ти зміг його пригубити..