і поки вітер той плаче в обіймах-йому буду я гостем спокійним - заглядатиму мовчки у вікна - руйнуватиму спокій у сім’ях, Та поки ти дивишся ввічливо так - Там продовжують прокляті війни. До церков не несуть божевільних - вже не мріє тут найбільший мрійник. Що небо ще манить - не вірю -Не таке вже і рідне подвір’я- Якщо кимось і бути - то птахом - проте точно тут вискубять піря. Мені жарко. І наче досі звичайне те літо. Тим людям у парку - упав хтось - та мені цього не зрозуміти. Мов ворон накаркав - будь тихо же птах той картавий де ми поверх тих поверхівок – прокидаемось в аромат кави - у своїх домівках із пару – де стіни упитують запах- і мрії дітей незабаром – чи забавка й дорослих запара - попри стелю світильник замінить – небеса нам і промені сонця - написав би про холод пустелі – як каменем стелять – росу у долонці - ті діти що навік приречені дихати пилом із рідних тих маминих уст - та тут тихо і темно… сьогодні точно ще день не відпустить.. - а знаєш ? я бачив як падали зорі у воду - пірнали мов голки у шкіру – водопад десь там їх виводив , забираючи нас вибірково у русло ріки – так пливи же, цікаво , якби не було по коліна , чи хтось би такий ще тут вижив?... як останню надію , без болі … хтось десь зловить той вітер за руку , можливо пройдуть літа чи години –і землі посохнуть без руху , і ми будемо кволі стояти – наче вкопані , мабуть вросли ми- і поки вітер той плаче в обіймах – ми ростимемо– Мирні рослини…