коли вона приїздила, навіть місто ставало іншим. здається, воно хвилювалось від кожного її кроку. вітер виходив поважно, хитав на стовпах афіші, щоби подивитись на неї. дощ залишався мокрим, бо вона так любила. коли вона приїздила, місто ставало іншим. люди були нестримними, людяними чи що, поруч ходили в кольорі, з посмішками теплішими. голос мій ставав лагідним, лився як білий шовк, бо вона так любила. коли вона приїздила, місто ставало іншим. а це було раз на місяць, може, і раз на два. я міг її обіймати, торкатися, нею тішитись, я почувався щасливим, та що вже оці слова.
коли вона приїздила, я вів її по місту, слухав, як говорила ніжні мені думки. я подарував їй зелене-зелене намисто – ніколи мені не забути цілунок її терпкий.
коли вона приїздила, я міг до неї казати. я міг би їй говорити, що, певне, її люблю, та ради всього святого я вів її до кімнати, показував фотоальбоми й питав: "може, чаю зварю́?" (с) Анна Чатич https://vk.com/karamelllllllka