Примножую мить Хай – летить? Затоплюю час – Він працює не на нас.
Заглушаю страх – Він тоне на вустах Стискаю в раменах Наші обеліски й гобелени
Острівки суші Океанські струпи Вбитих риб, Що їх спіймали й кинули мертвих – углиб Перевертаються в мені сотнями слів, Які хтось мав сказати, та не смів.
Згустками совісті Потрісканої повінню Безглуздих слів Пустих речень Кілометри заперечень
І знову – мить Нехай не летить, Бо встрелений птах Не воскресне на руках Він як риби й кити На дно буде йти.
Знеструмлений час А він нас Розуміє? Війною бриз повіє Страченими відчуттями, Легатними стакато Холодним полум’ям Нічно-денним моїм ім'ям. Туттійним соло, Ненависною любовю, Парадоксами-словами, Надійними мечами, Що рубають вмить. Й досі – нехай летить? Як поранена Птаха, Що повільно спадає Оболонкою Неба В моє море… Так треба?
Зупиняю мить Хай – летить? Знаю про час – Він працює не на нас…