Прилітали два янголи рано в суботу, приносили пляшку з святою водою. Ми посідали спиною до роботи, і я їм розказав, що хворію тобою. Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій, починає дзеленькати в грудях дзвоник: я проганяю підпиту втому, і готуюсь до нічної, від тебе, оборони. Обходжу по колу свої володіння, виставляю варту і щиро радію, що не прокрадуться хтивою тінню про-тебе-спогади і на-тебе-надії. А стемніє – ховаюся в темному кутку і пробую не-про-тебе-з-собою складати слова, що оборону мою хитку захищають на підступах, як солдати.
А затим опираюсь на підвіконня і гадаю: з якого ж сузір’я родом оті – із дитинства – Священні Коні, що часто паслись за бабусиним городом. А хтось же править тими Кіньми й досі! Запитаюся в янголів... Ненавмисне... Або пошукаю в старенькій DOSi, бо від цього і Linux, і Windows висне.
...А в неділю просипався вдосвіта-рано, і ходив до церкви ділитись словами: і текли вони з моєї сердечної рани, а люди в злагоді кивали головами. Й хилились перед Господом мої терези – Все ж то Йому видно з космічного трону! Що захищаюся від тебе – нетверезий, що святою водою кропив оборону.
Отак і промайнули мої вихідні.
А янголи з пляшкою прилітали й в неділю. І по черзі вмовляли, що треба мені блазнем-кобзарем ходити по Поділлю. Й тягти по-під вікна тужливий мотив – може добрі люди попросять до столу, де в кожній жінці ввижатимешся ти, і я опускатиму свої очі долу.