Коли зацвітають флокси, останній залишок літа Ти обіцяєш на повну прожити — щомиті і щопівмиті, Щопогляду і щодумки, щоденно, щоруху, щоранку, Кохаючися і твóрячи, вдихаючи пахощі квітів,
В тобі зависає відтоді метелик, тобі невідомий, Дві тисячі на секунду, — як бражник, важкий і медовий, – Спалахує серце свічами, і солодко йому щеміти, Зірвавши з себе фіранки, щоруху, щоранку, щомиті.