Втомився від твоєї відвертості Твій душевний гедонізм вбиває мою моральну свободу. Встановила ілюзорну нормальність, божевільні інструкції банальні балачки про внутрішню погоду Твої почуття – аномалія, Вони не міраж, а муляж протерті, забуті клоновані, а в мене новий фетиш: задихатись молекулами, забуватись обіцянками, ховатись між прозорими стінами, провітрювати кімнату римами. Вкотре намагаюсь достукатись до тебе словами Для чого це все? Слова нічого не варті, але я більше нічого не вмію. Мої почуття дано пережиті, думки – форматовані, а голова простуджена стереотипами. Не може нічого втратити лише той, у кого нічого не має, а я тону у морі власних фантазій, гублюсь в тумані твоєї байдужості. Я намагаюсь відрізнитись від соціуму, щоб соціум мене сприйняв. Я обираю монотонність, бо її прийняли за норму. Я гублюсь в безкінечному марафоні, постійно щось здаю: то аналізи,то тести, то власну кров. моє життя середовище оксюморонів, американські гірки, якими керує п’яний машиніст. Моє щастя - омана, ілюзія, витвір мистецтва, нав’язана ідеологія, самообман. Так, створив власного Бога, аби в щось вірити, аби обманювати, обманюватися, боятись. Твоя увага надумана, твоя партія ненаписана, твоя роль не зіграна, твоя відсутність не варта моїх схвильованих рядків, моїх знервованих слів, моя помста – мовчати.