Не питай «чому»… Вже вкотре випадково губляться ключі, я знову стою на порозі твого дому, пригортаю словом, зігріваю поглядом…
Не питай, бо не знаю чому молитви зцілюють, чому дощі не припиняються у цьому місті, чому обіцянки часом не виконують, шрами ніколи не зникають, а сьогодні більше не повториться.
Не питай «навіщо» промовляю щоранку одні й ті самі слова, неначе молитву, наче мантру, наче правило, щоб випросити, виносити, вивчити, повірити, мені б лише приміряти твого смутку, лише помітити твою втому.
Не питай «як довго» чекати листів… вісників поганих новин та життєвих архівів, я ж не знаю, як довго затягнеться ця зима, як довго триватиме твій сон цієї ночі,
я ж просто пишу і навіть не знаю, як боляче часом ранять рядки, як довго печуть сліди на твоїй шкірі, але ти… не питай, не питай «чому прокидаюсь поруч, навіщо зявився в твоєму житті і як довго любитиму?» не питай, бо я не те, що не знаю відповідей, я взагалі не шукаю цих питань.