Єдиним надлишком неуваги стає мовчанка. Габаритні порожні думки сплітають вітряними рухами. І їй не треба знати, які в нього друзі , і що він споживав на сніданок. Тільки теплі плечі і трішки незворушності. Між ними сходять лавини й руйнують околиці. Доводиться літати невичерпними просторами… І та повинність тримати її за руку, і та вимога – не виходити за рамки можливого. І чи зведуть їх разом тисячі коротких поглядів. І чи верне вона додому отак – розмотана? Коли вперті чайки дотягують їх до звичності. Бути раптовими.