Я тебе ще не знаю, і поки це навіть приємно - хизуватися знайденим вигином твоєї шкіри, і вивчаючи речі, які визирають відбитками пальців твоїх - це моя невід'ємна відрада. Ти живеш в мені ідолом смерті. Моя канонада.
Як покірно ти смертний, смиренність твоя в божевіллі, тільки теплі зап'ястя пульсують в мені передтечами, І забудь, що ти вчений й писемність твоя друком з'їджена, я не знаю, який ти, проте вже давно примагнічена - Бо така в тобі вічність Проїджена.
Словом, вечір тремтить, а на ранок тремтіння - сильнішає, і збігаючи східцями, вповні назад не вертаю. Бо не знаю, чи втримаю цю невідомість не вічною, а тебе невпізнанним за кольором тіла й волосся. Так в мені повелося. Втікати, як знатиму більше.