Так взяла і швирнула мене із життя… Хоч і тяжко, А ти легко у вирій летиш, моя пташко. Та без вірності теплих країв не зіскати І ти знову самотня вертаєш до хати.
Високо літаєш! Краще на землю спустись. Ну хіба не знаєш себе? Мене не помічаєш! Дивишся зверху униз, А потім совість мучить тебе.
Тихий вечір. Ти вдома самотня сидиш із думками: «Хто для тебе є я, ким для мене є ти… Що між нами?» І до ранку блакитних очей не зімкнути Від бажання в обіймах моїх потонути.