Пошепки. Бо вуха в наших стінах хочуть перейняти цей мотив. Зв’язують нам руки, б’ють в коліна на шляху до нашої мети.
Пошепки. Бо все ще не зуміли пізнати сенс усіх простих речей. А невідомість здавлює легені, і п’є із нас коктейлі, і ріже склом своїх сумних очей.
Пошепки. Бо мова – не останнє. Куди легше просто помовчать. За пеленою злив нам сонця не дістати. І в море з мріями не нам уже пірнати. Вже й знаки запитання не стоять.
Пошепки. Бо й так все зрозуміло. Ти рвешся вгору, я — лечу униз. Без слів нам варто розуміти те єдине — на нитці наш туманний світ повис.