Небачені межі моєї пасторалі на просторах вічного – думок життя. Я прагну одвічного, як кожна істота людська: турботи і спокою від гніву вітрів, право на помилку і час тихих снів, порад не навмисних і творчості поле, підтримки людей й симпатії дітей.
Сни мене рятують, точніше – рятували. Коли про зустрічі бажані ти мрієш, то тонеш у маревах і ними живієш; присвячувати вірші, писати оди одна за однією, плекати мрію й зустрітися з нею… Головне не жаліти, прийняти належно, все, що було, Любити навіть, як гарне кіно Й терпляче чекати свого.