А мені б до ранку дочекати, не захворіти твоїми простудами, не заснути, не задихнутись, не промокнути… Цей дощ не надовго, цей дощ назавжди. А ти залишся слідом помади на запясті, важкою тінню на стомлених плечах…
Я гублюсь, пручаюсь, ламаюсь, і будуючи міцні стіни любові, мимоволі стаю заручником своєї ж неволі…
Оголююсь тут перед вами, за іронією ховаю фаталізм… Заваривши гущу фрустрацій, випиваю їх залпом, і вдивляючись в сліпоту, намагаюсь перекричати тишу.
Не плутай: самобутність свободу самотність,
тулись до ран моїх, цілуй покусані губи, знаєш, інколи обман звучить значно чесніше за правду. І як захочеш піти, тоді краще – стріляй, але патронів завжди буде замало…