Чомусь, хочеться писати про зниклих людей але натомість, в сяйвах апокаліптичності, в бурях містичності і знаків посягань блукаємо в незвичності і без сліз, тугих зітхань в місцях: де грози влітку і бурі зимою Плетуть із чваних емоцій наш страх. Стороною, дивною межею, хмари над головою – осідають на дахах.
Сни, підкріплені тривогою, маною смерті, тонуть в кольорах і враженнях, виринають з подушок думами, піднятими в неспокоях, неправдивих годин якогось ранку, женуть від теплого сніданку від чаю чи то кави, ведуть всліпу по інфантильній колії, назустріч Сатані, чарами зводять тижні. Люди щезають через сни, їх магією охоплені, зникають в грози.