А люди лишались людьми... Забували про Юду, Ходили на Гору, щоб тріску знайти від Хреста. Про мене іще пліткували, цікаві до блуду, – Аж поки їм інші, молодші, зайняли вуста.
А люди лишились такими самими, як були: Легкі до видовищ, охочі до грошей та втіх... Вони і не знали – чого там казати: “забули”! – Що хтось там помер на хресті, їм знімаючи гріх.
Приходив Матвій, щось писав, заховавшись від влади. Приходив Петро, сперечався з Матвієм, і пив, І все не п`янів, і карався примарою зради, І плакав, що Юда продав, а Петро, бач – купив!..
А я собі думала: Боже, а, може, й так треба!.. – Ми мали ще шанс, та, як завше, прогаяли час – І гріх Ти знімав на хресті вже не з нас, а із Себе, Щоб сумнівів більше не мати, караючи нас!..
І все позосталося так, мов нічого й не сталось, Немовби нікого й не вбито в тім чеснім краю – Одній тільки мамі Його стільки горя дісталось, Що пекла отого вона не забуде й в раю.
Вночі мені снилося Слово – і були в тім Слові І посмішка, й біль, і прощення, і подих біди – Так, наче скупав мене хтось в океані любові, І виніс на берег печалі, і мовив: “Іди!..”