Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, — А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Сонце гріє, вітер віє Червону калину...
Згадай лихо, та й байдуже... Минулось... Пропало... Згадай добре, — серце в'яне: Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині — Ніхто не минає.
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає,— А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Сонце гріє, вітер віє Червону калину...
Де ватагу пройдисвіта Водив за собою, — Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує, — тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала.