Одного дня ти зупинишся і мовчки прошепчеш «Всесвіт, за що мені все це?». Чому зорі більше не відображуються у калюжах? Чому місяць не світить і не сяє на небі? Де ділося таке собі добро у людях? І чи було воно в них? Весь світ став стислим и водночас стих, Став мімом, що танцює на вулиці, Став вітром на потилиці, І рідкою сльозою на щоці. Ти зупинишся, скажеш «Що ці люди з собою роблять?». Плакав би зараз Тарас та Франко Бо, що тоді були холуї у владі, що зараз. І нема більш нічого небесного в нас, Нема тої іскри, що давала наснаги жити, Хоч в самоті, хоч с дружиною, хоч у лісі з вовками, І тільки тягар на й так вже важкому серці, Залишається нести замість всіх мрій. Всесвіт, ну скажи мені, чому весь світ досі не твій? Чи є ти насправді і де брати сили на соціум? Мабуть, коли в тебе спитався хтось - «Хто буде страждати усе своє життя?». Ти вказавши на мене промовив «Ось цей», Так скажи мені, за що мені це, чому буду страждати я?.