Я вже звик повертатись додому і нічого не чути, Я вже звик відчувати у грудях камінь легкий, Увімкнувши Pink Floyd, забуваю про біди та муки, Але разом із тим забуваю і хто я такий.
Я блукаю у власних бажаннях про долю щасливу, Я вважаю потрібним з’їдати себе кожен день Через те, що не можу знайти свою любу та милу Моє серце немов для Амура червона мішень
Я відкритий для цілого світу, мов книга велика, Де знаходяться дещо затерті життя сторінки Дехто бачить у ній просто речення, дехто лиш букви І лиш дехто уміє читати. Читати її між рядків!
Хтось вбачає в особі моїй товариша, друга, Що завжди допоможе вірну стежку знайти, В мене також є рідні та друзі, що вкажуть дорогу, Але хочеться, щоб по дорозі зі мною йшла ти
Залишивши позаду страждання, образи, нещастя, Все спочатку, все знову для себе я розпочну, І надії ніколи не втрачу, що якось зустріну ту, З ким ніколи в житті не згадаю я про самоту
А я на речі дорослі дивлюся очима дитини Я дивлюся крізь скло кольорове окулярів своїх, Через те мене дехто не хоче сприймати серйозно, Але й дехто вважає своїм. Своїм мене серед чужих!
Я мов дерево в полі, стою та борюсь проти вітру, Вітру болю, страждання, що хочуть зламати мене Гілки гнуться додолу і трохи осипалось листя І лиш десь в глибині в мене квітка надії цвіте!
Я не знаю, чи є в тому сенс, що себе я картаю, Відпустити не можу на волю проблему свою Але знаю, що сила бажання завжди посприяє Оживити, омріяну серцем, думку мою!