І вже не боляче,так тупо відболіло, І вже не колеться старий бабусин светр, І вже не я між них, саме вже звичне тіло, За вікнами йшов сотий кілометр. Ти знаєш, друже мій, ти знаєш, як стидалась? Як червоніла у його зручній квартирі? Я не за дорого, але все ж розмінялась, На волю ринулась - бідненький хлопчик Мцирі. Він не шукав мене, він ні, не намагався, Він не знайшов в мені ні жінки, ні дитя, Він просто, наче спогад залишався, І грів мене, чи гріло вже тертя... Не пам'ятаю, друже мій, хворію, Шістнадцята доба пішла як дуже, дуже хвора! Гадала що знайшла собі месію, На ділі ж, бач, така собі потвора. І раптом схопиться, заб'ється щось у грудях: -Живи, - хтось скаже, непохитно так, -Живи та хоч сама, та хоч вся в людях, Чого ж тобі уївся той мудак? Боліло ранками, боліло понад вечір, Боліло з іншими, боліло як сама, Здавалось, не спинити кровотечі, Здавалось кров моя, лилася задарма. Послухай друже мій, ти тільки не цурайся, Адже не судять хворих чи калік, Ти просто слухай, слухай, посміхайся, В нас, знаєш, за хвилину Новий рік, ти знаєш, я ж нічого не просила, Ні щастя, ані дяді-мецената, Ніколи не чекала від Мороза дива, Хіба що мамі - най терпіння, і здоров'я тата. Та довелось, Я змучилась до хрипів, До снів відсутності і до самотніх свят, І хай до інших новорічних гасел й гімнів, Додасться ще один: "Не вірте в янголят".