Чому я не веду щоденник? – Думаю я іноді. Це ж так просто й природно – фіксувати щось щоденне, вписувати туди щось таке, чим живеш, лишати мітки на майбутнє. Потім, коли мине так багато часу, що минуле розпадеться на отвори та довгі коридори, наповнені листям і весняною вологою, можна буде все це відтворювати в пам'яті, відновлювати в своїй свідомості, згадуючи імена, називаючи адреси, відчуваючи на язиці крижану стиглість слів, вогняний подих мовчання. Згадувати й не розуміти, чому все так сталося, вірніше – чому все сталося саме так. Згадувати й знову занурюватися з головою в те, що давно забулось, знову почуватись так, ніби серце твоє відірвалось, але не перестало битись, просто б'ється тепер там, де йому хочеться, мало зважаючи на твою реакцію. Щоденники, можливо, й потрібні для того, аби спробувати зрозуміти механіку всіх своїх помилок, процеси всіх своїх осяянь, структуру захвату й радості. Адже, за великим рахунком, речі, що стаються з нами, мало між собою різняться, ми ходимо колом, трапляючи до тих самих пасток, натикаючись на ті самі стіни, дякуючи разом із тим провидінню за неймовірну щедрість і непередбачуваність. Якби я вів щоденник, я б міг вираховувати намотані кола, сортувати допущені помилки, передбачати появу в своєму житті змін та зламів. Мене б важко було застати зненацька, я був би готовий до всіх несподіванок, я б знав про їхнє наближення, про їхню незворотність. Я б прописував собі наперед, ніби добрий синоптик, розташування планет за вікном, міру їхньої прихильності до мене, тривалість їхнього наді мною тяжіння. Добре, - говорив би я сам собі, - я знаю чого чекати ближчим часом від богів та демонів. Це початок весни, а отже все має змінитися. Зміняться наші з нею стосунки, скажімо, вони стануть більш близькими, настільки близькими, що не можна буде робити вигляд, ніби все лишається як є. Зміниться все. Зміниться розташування серця в моєму тілі, зміняться його звички й поведінка, зміниться ритм його життя. Воно ховатиметься мені під горлом, забиваючи подих, змінюючи голос, заважаючи дихати, допомагаючи задихнутись. Зміниться моє ставлення до часу – він раптом кудись зникне: весь і відразу, він розчиниться в моєму очікуванні, в моїх сновидіннях, моїй зосередженості й неуважності. Зміниться мій почерк – він стане більш гострим та нерозбірливим. Хоча вона цього не помітить – вона ніколи не бачила мого почерку до цього, як вона може щось зауважити. Як вона в принципі може зауважити, що щось змінилося? В неї це все, очевидно, відбувається якось інакше, якось по-своєму. Я цього ніколи не зрозумію, мені цього просто не потрібно розуміти. І жодні щоденники тут не допоможуть, жодні записи та застереження, жодні знаки та пророцтва. Все станеться так, як мало статися, все триватиме стільки, скільки я сам цього захочу, я пройду цей шлях від початку до логічного й печального завершення, сягнувши неможливого, отримавши головне, втративши найважливіше. Потім буду в усьому цьому розбиратися – мовляв, чому це сталося саме тепер, чому це сталося саме зі мною, звідки вона взялася, куди вона, зрештою, зникла? Не певен, чи справді добре було б знати все наперед, уміти передбачати, завдавати удару на випередження. Мені здається, найпрекрасніші моменти цього життя трапляються з нами спонтанно. Найпечальніші так само. Десь підсвідомо, десь на рівні серця, що не знаходить собі місця, ми чекаємо на появу цих моментів, ми пам'ятаємо, що всі вони мають із нами трапитись. Проте кому з нас спаде на думку вираховувати час їхньої появи, думати про їхні наслідки, перейматися їхньою доречністю? Найважче проектуються речі прості й добре знайомі – любов, ніжність, недовіра, настороженість, забуття, смерть. І скільки б не фіксував у щоденнику їхню появу, все одно не зможеш потім розібрати власний почерк. А якщо й розбереш – все одно не повіриш.