Я завжди з повагою ставився до олімпійського руху та професійного спорту. Мені здавалося, є якесь вище призначення в усіх цих клубних емблемах, в гетрах і майках, важких від солоного поту, розбитих фізіономіях, які показує телебачення.
Діти робітників, котрі живуть ціле життя на спальних районах, сходяться з вечора на пустирях за чорними теплотрасами, і, збившись у купу, ніби востаннє, грають від оборони, люто витоптуючи траву китайськими адідасами.
І кожен із них хотів би стати нормальним боксером, щоби одного разу підписати контракт на бої де-небудь у штатах, щоби завалити пару кубинців, і стати, зрештою, мільйонером, просаджуючи гонорари на ігрових автоматах.
Кожен хотів би стати колись чемпіоном, щоби всі ці придурки знімали собі на мобіли твоє нагородження. Щоби потім щомісяця переводити кошти в дитячі притулки, ніколи не забуваючи про соціальне походження.
Боротися із депресією спиртом та іншими медичними препаратами. Спати із юними покоївками, битися із репортерами. Громити вази з Гонконгу, принесені спекулянтами, і заливатися у ліжку золотою мадерою.
Не засинати без морфію, вміло в’язати зап’ястя бинтами. Наче золото в ріках, шукати снодійне у венах. Приходити в зал, ставати під грушу й бити її до нестями, ніби це справді вона винна в твоїх проблемах.