Марат помер уві сні. На початку березня, навесні. Коли танцюють сніги, І ріки лишають свої береги, Як діти лишають батьківські доми Після тяжкої зими.
Марат тренувався на Спартаку. Мав техніку - вивірену і тривку, З тренованим тілом і серйозним лицем, Був, мабуть, насправді кращим бійцем В свої роки в напівсередній вазі, мав наколку з Фіделем на лівій нозі.
Імам говорив, стоячи над ним: Пророк, - говорив, - він не був сумним. Він вірив, що зло вижирає зло. Буде так, як буде. Завжди так і було. Хай Марату згадають про кожну з провин. Пророк і дбає зазвичай про таких, як він.
Марат помер уві сні. На початку березня, навесні. Коли танцюють сніги, І ріки лишають свої береги, Як діти лишають батьківські доми Після тяжкої зими.
Маратова мама мовчала в кутку. Маратів брат читав молитву гірку. Імам говорив, що сонце сходить будь-де, І все, що зникає, ще колись зійде. Ніщо не зникає, - відповів йому брат. - Я битимусь з тими, з ким бився Марат.
Я знаю напевне, чому він помер. Щоранку він бився проти химер. Щодня він збивав у кров кулаки. Аж доки над ним не згасли зірки. Не всі заступають за цю межу. Хто знав його, знає, про що я кажу.
Як може зникнути те, що є? Для чого пророк нам усе це дає? Насправді зникнути може хіба що страх. Все інше є в нас – молодших братах, Які розбивають собі серця, Вдень і вночі стоячи до кінця.
Марат помер уві сні. На початку березня, навесні. Коли танцюють сніги, І ріки лишають свої береги, Як діти лишають батьківські доми Після тяжкої зими.
Брат замовк і відійшов убік. Він був молодший від Марата на рік. Марата завжди вважав головним. Тримався ним, ходив за ним. Тепер ось мовчав, відійшовши нараз, І стримував сльози, соромлячись нас.
Коли виносили тіло, почався сніг. Він падав з темних небес до ніг. Імам ішов попереду, наче мара. Весна на цвинтарі – не найкраща пора. Жінки ховали сльози, а чоловіки Відчували, як згасають над ними зірки.