І тоді вона каже: я знаю, чим це завершиться, все завершиться тим, що все нарешті завершиться. Я буду страждати, ти будеш ловити щоразу нових мерців, відпускаючи тих, що піймалися першими. Але я їй кажу: ніхто не буде страждати. Ніхто й ніколи більше не буде страждати. Навіщо тоді існує вся ця поезія, навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти? Для чого тоді ми заповнюємо порожнечу віршáми й колядками, для чого лаштуємо втечу? Адже кожен нормальний поет може спинити своїми словами будь-яку кровотечу. І тоді вона питає: чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти? Чому живуть, як прибульці, й помирають, наче бандити? Чому не спиняють хоча би те, що можуть спинити? А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами, тому що в святих щодо мови свої, незрозумілі плани, тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є, — злодії та шарлатани. Заговорюють біль тваринам і дітям, ловлять пташине пір'я, що застрягло між віттям, живуть собі, вибираючи між смертю й безробіттям. Тому все завершиться тим, що все почнеться спочатку, западаючи в горло й лягаючи на сітчатку, наповнюючи нас любов'ю і забуттям, відразу, в зачатку.