Запиши, мій історику, в згорток свого манускрипту: Починається шлях до свободи з оцього візка... То не штука – ще завтра я виведу вас із Єгипту, – Але вийти нам з рабства – дорога така не близька! То не страшно, що в рабстві охляли і спали з лиця ми, То не горе, що спини побито, посічено вщерть; Але в тому єгипетськім сні ми здрібніли серцями – І ото вже хвороба, яку виліковує смерть.
Всім нам хочеться волі, та ба – не стрибнеш вище стелі. Стільки літ жити бидлом – таке не минає дарма. Ми покинемо рабські пропащі тіла у пустелі, Бо вони вже самі мимоволі шукають ярма. Запиши, мій історику, десь у таємному місці, – Хто знайде, не осудить нехитре лукавство моє, – Має шанси лиш той, що сьогодні іще у колисці, А для решти – візок і спасінням, і карою є.
Ягве дбає про нас! – Розійдеться вода перед нами, Ягве дбає про нас! – Будуть манна, закони, пісні. Ягве дбає про нас! – Називає своїми синами. Але що ж, коли внуків ми любимо більш за синів... Запиши, мій історику, десь, можеш навіть без дати... Так було, і так є, і цього вже не виправить час, – Волю можна здобути, та волю безглуздо давати. Бог нас вибрав, щоб світові це показати на нас.