Переосмислення вічності завжди в серцях знаходить пристанок. Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край. Тільки останній, пробуджений півнями твій невиспаний ранок мовить тобі: "Чекай".
Знову, натрапивши на ще не випитий чай тобою сьогодні, я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна: адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа іще прагне мелодій – ... обірвалась струна.
Приспів: А я піду шукати сонце на свою біду... А як знайду, тебе з собою, мила, заберу.
Люди ідуть попри нас. Люди – інші, а ми з тобою тим часом прагнемо бути удвох і ділити на двох усе навіть, коли буде боляче, або якщо повернеться із темряви раптом недоятрений щем –
будемо вірити в сонце, чекати дощів, збирати у жмені вітер полів і жарини розпечених зір. Я повернуся тоді, як розтоплю льоди і ти знову захочеш до мене. Захотівши – повір.