Це просто, ти знаєш, ламати зап’ястя Об лінію неба, мов лінію губ. Писати: «У мене сьогодні все вдасться!» І ставити дужку, чи смайлик. Мабуть Ти вишлеш мені підбадьорливу пісню, Годинник показує третю.
- Поспи…
У світі чомусь так нестерпно і тісно, Літають навхрест електронні листи.
- Та де там, дивись, вже не пізно, а рано! - Тоді я по чай. А ти вибери фільм…
І знов: в мерехтливому світлі екрану Ледь-ледь позіхнеш, щоб не бачила тінь. Запариш усе-таки кави, навшпиньки Пройдеш повз кімнату старої карги.
- Скучала?
(Ти звик мою душу, мов скриньку, Складати, коли там все дном догори.)
- Ну звісно ж, скучала! Де був цілу вічність? На десять секунд запізнився! - Та вже. Пробачиш мене і мою непрактичність, я ж досі люблю божевільну тебе, й нічого.
Смієшся. Мені навіть легше І дужка (чи смайлик) вростає в щоку. Це ж просто, ти знаєш: опівнічне «дещо» Вилазить у кожнім наступнім рядку. Короткі питання. Смішна така мова, Я люблю, коли ти питаєш, про все.
- Вона ревнуватиме, знаєш. До Львова.
Ти сонно закочуєш очі, проте, спішиш відповісти:
- Вона – моє Диво. А МИ щось подивимось, врешті, чи ні?
Гризу шоколадку. Сміюся, щаслива. Ця ніч щось магічне таїть у собі.