Забуваються лінії, запахи, барви і звуки, Слабне зір, гасне слух і минається радість проста. За своєю душею простягнеш обличчя і руки, Але високо і недосяжно вона відліта.
Залишається тільки вокзал на останнім пероні, Сіра піна розлуки клубочиться пухне і - от. Вже вона роз’їдає мої беззахисні долоні І огидним солодким теплом наповзає на рот, Залишилась любов, але краще б її не було.
В провінційній постелі я плакала доки стомилась, І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна. Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились, Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна, Затихала, стихала банальна вокзальна весна.
Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю, В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми. І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю, Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми. Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми.
Надто гірко ми плакали і ображали природу, Надто сильно любили коханців соромлячи тим, Надто вірші писали поетів зневаживши зроду. Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим