Любиш – не любиш. Люблю – не люблю. Граю – не граю. Ліплю – не ліплю. Вірю – не вірю. Горю – не горю. Збуди мене зранку, я так міцно сплю, Що ночі вриваються в ранки чумні, І я не знаходжу опори... Куди ми сьогодні і що це за дні?.. Ми голі, ми босі та горді!.. Я сонний. Ти кажеш, що то моє все. І жодні "долоні", "моря" і "пусте"... У нашому ліжку триває війна. Бої подушками і вище... Під ковдрою фронт, у кімнаті зима Вітрами осінніми свище. За стінами битими стогне життя, Сусіди схотіли дитину, Ти знаєш, я псих, часом я це не я, До батька ще рано, хоч сином Хорошим я бути ще теж не навчивсь, І відданим другом не вдався, Та й з братом не вийшло, хоч я і миривсь, Ти ж кажеш, що гарним коханцем Виходить... і вистачить, це головне, До дупи канони всі й рамки, Знайшовши себе й ти знайшовши мене Кричиш, що зірвало всі лямки... Бо буцімто сонним назвав я тебе Ім’ям не твоїм й не помітив... Ну так, це буває, це суто моє, Прийми або на хуй, за вітром. А ти... та ти йобнута, віриш чи ні?.. На всі свої мрії і гроші, Купляєш книжки і трапляються дні, Не те, щоб погані, не те, щоб хороші, Та зайва десятка тобі б саме раз, Хоча б молоко, ти так любиш, Та ні... весь Ремарк, весь Набоков і нас Накормлять їх янгольські душі. І добре, що в тебе існую десь я, Такий непомірно холодний, І добре, що зайві в кишені лежать, І добре, що цілодобові Крамнички по місту, зупинки нічні, Притягують п’яних поетів, І ось в оберемку несу я тобі Любов’ю набиті пакети... Я сонний. То ніч, після ігор усіх, Я схожий на Будду і вище... Під ковдрою спокій, в кімнаті зима Вітрами осінніми свище. І хай я ніякий і йобнута ти, І хай нас не любить це місто, Я б радше подох, аби тільки не йти Дорогами рівними й звісно, Ще сонним не раз іменами чужими Назву я тебе й не помічу... Ну так, це буває, це суто моє, Як добре, що люди не вічні.