Я сам не знаю як так сталось. Непомічено В кімнаті нашій випав самий перший сніг... На вулиці осінні вились сутінки, А я дивився і побачити не міг За пеленою хуртовини непомірної Тебе знеможену від руху і людей, - Ти з стількома мене ділила, що не зчулася Як стала просто квіткою з моїх оранжерей.
І новий ранок не приніс тепла і ніжності. У кучугурах ліжко моє й ти Сиділа скраю, як бувало в дні покірності, Коли заради тебе я готовий був іти Посеред ночі крізь дощі й чумні негоди, Крізь сито натовпу, крізь стіни млявих днів, Лише заради того, щоб твої чарівні ноги Ступали стежкою безпечною і я тобі хотів Всього лиш дати хоч на подих зрозуміти... Що не в'яжу, що можеш взяти й полетіти.
Та чи жалкую я про ті свої слова? Чи побиваюсь через хаос і свободу? Чи бачу в інших я тебе і чи зима Доладна все закути найміцнішим в світі льодом? Навряд, бо ліжко моє виснажене холодом, Мій темний демон поруч тішиться і я Кидаю книги, фото, одяг твій у полум'я, Коли найшвидший потяг мчить тебе в нове життя. І хай ці шльондри зводять знову мене з розуму, І хай біснується мій схиблений азарт, Чи є десь більше пекло ніж у грудях коли спомини Тебе штовхають на найвищий в місті дах?
Десятки несумісних ножових. А я ще добре пам'ятаю твій дитячо легкий почерк, Десятки перших ліпших, недоладних і сліпих, Чи є десь більший рай за твої небом вмиті очі?.. І стільки снігу тут, що вже не розгребтись, Та коли вдасться і я вийду ще назовні І ми зустрінемось, хай споминів лихих Не буде більше. І життя мене наповнить Своєю мудрістю й пізнаю я цей світ, Окрім любові не існує більше сенсу, Я й не помітив як пішов над містом сніг, І ти розтанула і зупинилось моє серце.