Сніжинка падала легенько і врочисто, Кружляючи у своїх дивних мріях-снах, І мріяла десь впасти в поле чисте-чисте, Чи на гіляку дерева, чи на будинку дах.
Вона хотіла барвами на сонці вигравати, А по весні стекти джерельцем у гаї, Коли прийде зима, сніжинкою знов стати. Та я відкрив свій писок і з’їв її.
Приспів: Не зривай, не зривай Квіти брудними руками. Не кусай, не кусай Яблука зеленого зубами. Не тримай, не тримай В неволі черепахи і морської свинки. Не чіпай, не чіпай Ніжної, прозорої сніжинки.
Я з’їв її і нею не наївся, На смак її я також не пізнав. Та раптом писок мій скривився, І світ одразу чорно-білим став.
Забудеться усе і сплинуть роки, Затихне заметіль отих зимових днів. Та буду я картати писок свій широкий За те, що він колись сніжинку з’їв.