І знову вечір, знову трохи пліткувались, Очікував, але ще не поєднались. Знову пишу, знов я нию серцю свому, Байдуже! Пройде кілька годин потому І я засну, усе засне в мені крім неї, Її портрет – окраса будь-якої галереї. Вона – мрія недосяжна у просторах волі, Мрія, що без дозволу живе під серцем моїм.
А мрія не питала, Сама собі кувала Мою любов, вірші, Не бачила межі. А я, безсилий я, Така вже моя мрія.
Сім хвилин пройшло від перших слів, В уяві, швидко так твій силует назрів. Закрию очі і відкрию, вітром мрію цю не здує, Пройде час і він її у ночах закарбує. Закарбує навіки, щоб коротші були ночі, Щоб не було ран від вен, що кровоточать Від спогадів, що у полоні голови моєї. Гадав, що це пройде, такі вже мрії.
А мрія спати казала, А думки все не давали Ні спати, ні забути, Як доля повернула круто, Закрутила мене доля, Чи мрія, що не даватиме покою.