Диким Степом, Холодним Яром, Чорним Лісом, Великим Лугом Краяв землю день божим плугом По самую ніч. З тої ночі стежина в'ється, Світом колотим в тузі рветься В неоспіваний дивний край, Де стояв Зелений Гай. В тім Зеленім, в тім Чемнім Гаю, Де тіло з душею б'ється, Де сліпий лірник сміється В своїм довгім сні, В тім Веселім, в тім Щедрім Гаю Привид ніч і день блукає, Позираючи на зорю, Що вже сходила в тім краю. Хто ж він є, отой привид з Гаю? Чи посіє він сум і тугу, Чи то всміхнений козак з Лугу До мами вертає? Як хто хоче, на те й чекає, Що надибає, те і має. Чи надію, чи смерть свою, Доки привид все у тім краю ґуля в Гаю... Врешті того краю Вірний Син Взяв гонорово ж він Ввігнав набої в кріса. Танцювала гопака Гора Лиса, З нею вихилявся полин. Але ж привид ні до кого ніц не має, Просто сам у тім Гаю гуляє, Доки сонце світом виграє, Гуляє! В Зеленім Гаю ніч Рахує кількість днів. В байраці соловей Ожив і заревів. Щось впало з неба в рів, Впало та й заснуло. То неба ягоди, З них виростуть дуби, З дубів злетять плоди, З них підуть йолопи, Для краю всі вони Вірнії Сини.