ВИЙДИ, ЗМУЧЕНА ЛЮДЬМИ... Вийди, змучена людьми І одурена думками, Снами, мріями, казками, – В лісі будем тільки ми. В лісі дзвонять солов'ї, Виливають щастя в звуки, Виливають в звуки муки Світові... Вийди! Я нарву квіток І встелю тобі дорогу Як улюбленій, – як богу, Бо єдиний ти мій бог. Вийди, в муках каяття Я обмиюсь сліз дощами І терновими кущами Я ще раз пройду життя. Стану я в своїй крові Наче голуб білий, стану І розкрию свою рану, В рані – рани світові. І коли б уста твої Не скривилися в прокльони, В мене в серці вдарять дзвони, Заспівають солов'ї. З небом, з богом я зіллюсь, З сяйвом Вишнього, з тобою, - Кожний нерв зроблю струною, Сам я арфою зроблюсь. Як блажений, я піду Вгору кручами, ярами, Буду сгавить тобі храми, Доки в небо не ввійду. Олександер Олесь 1909 р.