Вийди, змучена людьми І одурена думками, Снами, мріями, казками,– В лісі будем тільки ми. В лісі дзвонять солов’ї, Виливають щастя в звуки, Виливають в звуки муки Світові...
Вийди! Я нарву квіток І встелю тобі дорогу Як улюбленій, – як Богу, Бо єдиний ти мій бог. Вийди, в муках каяття Я обмиюсь сліз дощами І терновими кущами Я ще раз пройду життя. Стану я в своїй крові Наче голуб білий стану І розкрию свою рану, В рані – рани світові.
І коли б уста твої Не скривилися в прокльони, В мене в серці вдарять дзвони, Заспівають солов’ї. З небом, з Богом я зіллюсь, Сяйвом Вишнього з тобою,– Кожний нерв зроблю струною, Сам я арфою зроблюсь. Як блаженний, я піду Вгору кручами, ярами; Буду ставить тобі храми, Доки в небо не ввійду.