І степ востаннє над рікою Ординець міряв головою... Все ближче коні, лиця злі, Схрестились, скрегнули шаблі, Переплелися іскри з кров’ю, І знову криком Придніпров’я Прошив у жасі людолов. Та біснувалась криця знов, Шипіла кров, шипіла піна. Козак вимощував долину Чужинським трупом, як умів, Як вчився в Січі і в братів На славнім Доні у поході. Ординців б’є козак вже в броді. Бере ординців переляк: - То це шайтан! Це не козак! Козак всміхнувся в довгі вуса: - З шайтанами не вперше б’юся. Узнали, що таке козак, Якого люди кличуть: Мак. - І знову зброя у двобої Дзвенить над збитою водою, І квасить нелюдів ріка, - Не ломить сила козака.
Та от надходить чорна зрада: Дрантя, попихач скрався ззаду, Він чином - кат, душею - гад. Увесь продався за дукат. Тихцем підвів іуда зброю, Озвався постріл над рікою, І на коня схиливсь козак. - Пропав козак! Загинув Мак! - Ординці кинулись до нього. Козак на них поглянув строго: - Ні, не загинув я, кати, Поміж людьми мені цвісти! - Кати підводять вгору зброю: - Твій цвіт, життя вже за тобою, Козаче, зробимо отак: Шаблями скришимо на мак - Ординці воїна скришили, На землю впало тіло біле, І, наче зерно, проросло, А влітку маком зацвіло...
Давно ординців і іуду В моїм краю забули люди, Бо їхній слід - страшний укіс Травою мертвою поріс. А мак цвіте віки в роздоллі - В косі дівочій і у полі. А мак цвіте!