Вечір... Ніч... Ще один день пішов у історію. Після денної сірості прийшла чорнота ночі. Чорна ніч, чорний погляд очей, чорні думки. Усе у цьому світі перетворилось на одну велику суцільну чорноту. І хоч у ранці знову зійде сонце, воно зовсім не додасть оптимізму. Усе чорне стане сірим. І ноги знов поведуть кудись, а голова буде думати зовсім про інше. Лядство... А щодо кохання... Кохання заблукало десь у темних лабіринтах зла, перетворившись на дешевий цинізм та душевний суїцид... А зло затьмарило усе. Усе, що можливо, знищило на своєму брудному шляху. Зникло щастя, здохла доброта, удавилася справедливість. Залишилось тільки зло. Зло і... кохання. Так, кохання! Нехай у формі цинізму та суїциду. Нехай загублене десь у темряві. Але ж кохання! Лядство... І бажання одне – наплювати на все і всіх і піти у себе. Кудись у свій маленький світ, який не схожий на все це грьобане лядство. Бути чи ні? Ось у чому питання... Але є кохання. І заради нього я залишаюсь на цьому світі. Залишаюсь. І знов, і знов я покрию усе матом і стану під прапори кохання...